Іграшка, що врятувала селище своїх творців і дарує святковий настрій усьому світу

У різдвяно-новорічний час скрізь можна зустріти казкових персонажів – від Санта Класу й оленів до скандинавських гномів. Вони популярні у всьому світі, не лише в Україні. Однак зараз я хочу згадати, й трохи реабілітувати ще одного персонажа зимової казки, не такого популярного в Україні.

Йдеться про Лускунчика, якому в наших очах неабияк попсував репутацію надто відомий у світі балет. Так. його можна зустріти у вітринах сувенірних крамничок. Однак чи часто його можна побачити під ялинками саме як подарунок?

Я зараз навіть не нагадуватиму про геній Ернеста Теодора Амадея Гофмана. Казку про боротьбу лускунчика з мишиним королем-мутантом знають усі, вона варта окремої розмови, бо з її створенням, та й із змістом пов’язано багато цікавого.

Давайте, пори всі казкові клопоти, спробуємо знайти трохи часу, аби прочитати про ляльку, яка свого часу надихнула відомого казкаря.

Петер Карл Ґайслер^. Ілюстрація до казки «Лускунчик». 1840

До речі, ця історія цілком вкладається в канон різдвяних, адже в ній позитивні герої, пройшовши через випробування, отримують заслужену нагороду. Йтиметься про те, як дерев’яна лялька допомогла в скрутну хвилину цілому німецькому селищу.

Лускунчик з’явився він на світ у XVІ-XVII століттях в невеличкому селищі Зайфен біля Рудних гір (Німеччина). Населення Зайфена, який суворі зимові заметілі бувало що й на тижні відрізав від зовнішнього світу, складалося із нечисленних родин рудокопів. Однак, попри схожість на багато інших сусідніх містечок, чиї сусіди такою ж виснажливою й небезпечною працею заробляли собі на кусень хліба, була в ньому особливість: усі зайфенці були лялькарями.

Зразки лялькових пірамід із музею Зайфена

У ті часи в довгі зимові вечори, прислухаючись до віхоли за вікном і присуваючись ближче до вогню, чоловіки не сиділи, склавши руки, а вирізьбляли із дерева посуд та інші потрібні в господарстві речі. А ще, в цьому селищі в кожному будинку в найпочеснішому кутку можна було побачити предмет особливої гордості господаря та його старших синів – т.з. «піраміду». Це – багатоярусна підставка для десятків, якщо не сотень іграшок вирізьблених із пахучого дерева та яскраво розфарбованих. Угорі ж таку піраміду увінчувала «крильчатка» – легке ажурне коло з приладнаними до нього крильцями, яке крутилося завдяки теплому подуву повітря, нагрітого свічками.

Серед численних фігурок звірів, казкових персонажів, відьом, яким надавали рис капосних сусідок, майже скрізь можна було побачити особливу дерев’яну фігурку. Її «вбирали» в яскравий воєнний мундир, перуку з дбайливо доглянутою кіскою позаду й щирою посмішкою, яка демонструвала великі рівні зуби – куди там сучасним голлівудським акторам! Це й був лускунчик, який не лише прикрашав будинок. Він допомагав родині по господарству, розколюючи своїми потужними щелепами горішки й потішаючи при цьому своїх господарів.

Є версія, що майстри із сімейства Фюхтнерів, яких місцева легенда вважає «батьками» першого лускунчика, хотіли потішити товариство. Тож створили дотепну, однак досить жорстоку карикатуру на солдатів. Ті, хоч і самі, здебільшого, походили із селянських та рудокопських родин, однак аж надто старанно прислуговували місцевим князям-кнехтам. Тож і не викликали у рудокопів добрих почуттів. Дехто ж із дослідників твердить, що лялькарі просто наочно втілили у життя місцеву ідіому: das Problem knacken (лускати проблему, мов горіх). Тобто дерев’яна фігурка, яку можна отримати в подарунок, – це своєрідне побажання собі та сусідам, бо чого-чого, а проблем у ті суворі часи у простих людей вистачало. Хоча, певно, не лише у ті, і не лише в Німеччині.

Потім для зайфенців настали і зовсім важкі часи: здавалося, невичерпні запаси руди в горах почали вичерпуватись. Над рудокопами та їхніми посімействами, що й так навряд чи жили надто сито, нависла цілком реальна загроза голоду. Спроба продавати дерев’яний посуд і інший кустарний крам на місцевому ярмарку зазнала невдачу: такі ж добротні, але звичайні речі могли створити й мешканці інших селищ власноруч, то навіщо витрачати на купівля навіть дріб’язок?..

Саме в цей важкий час на допомогу мешканцям Зайфену прийшов лускунчик. Як і личить позитивному герою, досить несподіваним чином, але дуже вчасно.

У 1699 році мешканець цього селища Іоганн Хіман вдався до відчайдушного кроку. Хоча, із відстані у кілька століть це цілком можна назвати неабияким бізнес-почуттям, надавши історії трохи більше романтичності. Він завантажив тачку дерев’яними іграшками, виготовленими його односельцями, звісно, не забувши при цьому й про лускунчиків, та й відправився пішки на ярмарок до далекого Лейпцигу. Назад Іоганн повертався переможцем: відвідувачам ярмарку небачені до того іграшки неабияк припали до смаку, він виручив куди більше, ніж сподівався. А безсумнівними фаворитами публіки стали саме лускунчики. Схоже, і в Лейпцигу до тогочасних солдатів ставилися без надмірної пошани.

Franz Carl Hohnbaum (German, 1825-1867) «Christmas market» 19th century

Кажуть, що навіть через сім десятків років від першого вдалого продажу щотижня із Зайфена до міста вже привозили величезну фуру, запряжену четвериком коней, ущент наповнену іграшками, серед яки почесне місце займали, як не важко здогадатися, саме лускунчики.

Більше того, яскраві іграшкові солдатики, що мужньо «підступали» найтвердіші горіхи, справляли неабияке враження н лише на лейпцигців, але й на мешканців інших міст і навіть… інших країн. Вони спромоглися зробити те, що не під силу ніякій справжній армії: без жодного пострілу підкорили всю Європу, перетворившись на популярний різдвяний подарунок, а у XVIII столітті відправилися, серед іншого модного краму в трюмах торгових кораблів завойовувати й Новий Світ.

English Genre painter, middle of 19th century

Звісно, у дійсності все було не так райдужно, як у цій розповіді: однією із причин популярності цієї ляльки була її дешевизна, тож і самим майстрам перепадав від їх продажу справжній дріб’язок. Тож, аби звести якось кінці з кінцями великі родини, включно дітей-підлітків, мусили цілими днями виготовляти все нових ляльок. Однак, хоч лускунчик і не приніс зайфенцям справжнього багатства у ті важкі часи, та все ж вберіг і від тяжкої скрути.

Не даремно ж і зараз у музеї історії Зайфена зберігаються старовинні іграшки – справжні шедеври, серед яких – і наш добрий знайомий. Кожному відвідувачу, який завітає в цю місцину, розкажуть легенди, пов’язані з іменами давніх майстрів-різьбярів. Скажімо, про стару й сувору Августу Мюллер, яка вправлялась з різцем і фарбами куди краще за багатьох чоловіків, її племінника Карла Мюллера, уже згаданих вище Фюхтнерів та багатьох інших. Сьогодні майже всі чоловіки у цьому селищі – майстри-лялькарі, саме ж воно не без гордощів носить титул «іграшкове». Усього ж у Рудних горах існує 74 мануфактури, які спеціалізуються на виробництві лускунчиків, а дрібних виробництв разів зо три більше. Головне ж правило, яке об’єднує численні варіанти створення цієї іграшки, це – повністю ручне виготовлення й увага до деталей.

У Німеччині й сьогодні це – один із найпопулярніших різдвяних подарунків. Можливо, тому що проблем, яких варто розгризти, мов міцні горіхи, не бракує і зараз?

____________________________________________________________________ 

Усі знають, що в світі – шоколадна криза та кавова криза. Тобто через багато факторів зростає ціна на каву та шоколад. А це поєднання – моя улюблена шкідлива звичка, яка допомагає мені фантазувати й писати.

Тож якщо вам сподобалась ця стаття, ви дізналися щось нове чи на хвилину-другу змогли відволіктися від суворої буденності, я щиро рада. І буду дуже рада, якщо в когось виникло бажання й буде змога подякувати мені – на «шоколадку».

Картка «Приватбанк»: 5168 7451 3345 1036

 

Біблійні волхви та геральдика. Де точка перетину?

 

Якщо вам здається, що в часи найпершого Різдва мудреці зі Сходу, вони ж – волхви, не могли мати власних гербів, то я цілковито згодна. Дуже згруба, геральдичні часи, коли виникла ота потреба в гербах для шляхетних родів, відраховуються, принаймні, з початку ХІ століття. Однак герби Мельхіора, Каспара й Бальтазара, та що там їх, навіть праотця Адама, були добре відомі освіченим людям у Середньовіччі.

І створювали їх, ті герби, не задля чистого мистецтва, а із цілком практичною метою.

«Коли Адам пахав, а Єва пряла, то де був вельможа?» (When Adam dug and Eve spun, where was the gentleman?) – це питання неодноразово лунало в проповідях Джона Болла під час Селянського повстання, що охопило в 1381 року середньовічну Англію. Тобто стверджував, що земна влада одних людей над іншими встановлена самими людьми, а не Божественна за походженням, не дана відразу після втрати Раю. За такі проповіді він і поплатився головою після придушення повстання того ж року.

 

Ілюстрація Едварда Берн-Джонса до першого видання

 «Сну про Джона Болла» Вільяма Морріса (1888). 

Однак питання хвилювало не лише бунтівливих селян чи проповідників, які вважали загальну рівність уже на цьому світі – ідеалом, до якого варто прагнути. Найзнатніші роди не бажали миритись із тезою, що серед їхніх предків були незнатні люди. Хай хоч у ті часи, про які знали лише з Біблії. При цьому дехто щиро вірив, що великі справи, такі, що залишаться в історії, можуть здійснювати лише справді шляхетні роди. Крім цієї віри вони мали гроші, аби заплатити вченим і знавцям геральдики.

Відповідно до традиції, яка склалась в Середньовіччі у Європі кожній відомій (шляхетній) особі потрібно було мати герб. І це не важливо, та чи інша людина жила у геральдичні часи чи народилась за багато століть до Різдва Христового.

Так, це - герби волхвів.

Таким чином почала розвиватися так звана «приписна геральдика». Герби отримали багато відомих в історії особистостей і не тільки. Зокрема, з’явилися затверджені та загальновідомі герби Юлія Цезаря й Олександра Македонського.

Власні герби отримав праотець Адам. Фух, тепер можна було не хвилюватись щодо походження знатних людей, а що петрала в геральдиці неписьменна чернь? До речі, цікаво, що навіть для першого братовбивці Каїна створили його власний герб.

Звісно ж, що герби, включені в геральдичні довідники, від тих часів мали Ісус Христом, Богородиця, Господь Бог та Свята Трійця також отримали свої геральдичні композиції. Так, Свята Трійця окремо від Бога-Отця та Ісуса Христа. Це – цікавезний пласт історії, про який говорити – не переговорити. Однак, скажу чесно що геральдика – то не та наука, у якій я розбираюся. Тож обмежуся виконанням обіцянки й розповім про герби волхвів із Нового Заповіту.

Із XVI століття трьом царямволхвам-магам, теж, як шляхетним особам було надано свої герби. При їхньому створенні спиралися на вже відому геральдистам інформацію про їхню етнічну приналежність. Відзначу, що з часом геральдичні композиції змінювались та ускладнювались.

У результаті Бальтазару дістався герб у якому в жовтому щиті знаходився мавр у повний зріст, а також міг мати червоний стяг (спис) та щит. Шолом увінчувала корона із мавром до пояса. Геральдичні фігури вказували на африканське походження Бальтазара, якого традиційно зображала наймолодшим і приписували, що він був королем Саби на Африканському континенті.

Каспар, який часто на картинах й іконах має риси людини східної культури, отримав герб із притаманними орієнтальними символами. Вони чітко мали маркувати походження з Азійської частини світу, інколи прямо вказуючи на Аравію. На його гербі в червоному полі щита срібний (золотий) півмісяць із шестикутною зіркою. Хоча у більш ранніх варіантах вона відсутня, а на щиті – лише гострий серпик місяця. На нашоломнику знаходилась, як правило, голова чоловіка азіатської раси.

Третього царя, що приніс золото Спасителю, звали Мельхіор. Його асоціюють із наймудрішим старцем, який перший підніс Божественному немовляті Дари волхвів. У його гербі на синьому чи червоному полі зображено 7 чи 9 (у різних версіях) золотих зірок. У нашлемнику також зображають зорі, здебільшого, три.

Я нещодавно почула версію, нібито герб Мельхіора вплинув на зовнішній вигляд прапора Європейського Союзу. Мушу визнати, що це – дуже естетична конспірологічна теорія, але ні, доказів нема.

А от на що точно вплинули волхви – то це на герб горда Кельна в Німеччині, де, як вважають у християнській традиції, в катедральному соборі знаходяться їхні мощі. Зверніть увагу на три золоті – й абсолютно однакові – корони на червоному фоні – на т. з. «голові» – зверху герба.

Я про всяк випадок не наводжу великий герб міста, щоб не завдати прикрість комусь із читачів. Бо там цей герб розміщений на грудях двоголового пруського орла. Птаха цілком собі геральдична й не винна, що її обрали за основу для герба іншої країни. Але воно нм треба на неї дивитись? І у відкритому доступі великий герб міста Кельна є, хто зацікавиться – знайде.

А от про малий кельнський герб дещо уточнимо. Що там за білий фон із 11 чорними «комами»? Є версія, що т.з. «китички», що на білому фоні символізують хутро горностая – частого гостя в геральдиці. Адже, як на інформують середньовічні бестіарії, до горностаєвого хутра не липне бруд. Він може залишитись білісіньким, подолавши глибоку каламутну баюру, а все тому, що його оберігає внутрішнє благородство й шляхетність.

Цілком собі гарний фон для корон волхвів. Мені версія подобається, однак вона має суттєвий недолік, бо в неї не вірить більшість серйозних геральдистів. За офіційною версією, ця частина герба присвячена Святій Урсулі – ще одній покровительці міста. А зображено на білому фоні 11 сліз, бо Св. Урсулу супроводжували 11 тисяч непорочних дівчат.

Що цікаво, цей герб добре пізнаваний і у більш ранній версії – з XVIII століття. На долю цього міста випало чимало. Однак мешканці й досі зберігають віру в небесних покровителів – трьох волхвів-королів, що завітали до вертепу, аби привітати Бога, що в людській подобі народився в родині теслі, та святої Урсули Колонської – покровительки юних дівчат, а також дітей, молоді, шкіл, студентів, а ще – багатьох міст і регіонів у Європі (це – власне Кельн, Баварія, Франція тощо).

Муки Святої Урсули на картині Ганса Мемлінга

 

Усі знають, що в світі – шоколадна криза та кавова криза. Тобто через багато факторів зростає ціна на каву та шоколад. А це поєднання – моя улюблена шкідлива звичка, яка допомагає мені фантазувати й писати.

Тож якщо вам сподобалась ця стаття, ви дізналися щось нове чи на хвилину-другу змогли відволіктися від суворої буденності, я щиро рада. І буду дуже рада, якщо в когось виникло бажання й буде змога подякувати мені – на «шоколадку».

Картка «Приватбанк»: 5168 7451 3345 1036

 

 

 

 

Досьє на волхвів. Хто насправді приніс Ісусу в дар злато, мирро і ладан?

 Каспар, Мельхіор і Бальтазар. Caspar, Melchior and Balthasar. Семіт, європеєць, мавр. Нащадки трьох синів Ноя – Сима, Яфета й Хама. Юнак, зрілий сильний чоловік і старець. Померлі в один рік і поховані разом. Живі донині в колядках, оповідях, апокрифах. Вкарбовані спогадами в герб міста, що стало надійним притулком для їхніх мощів.

Царі, королі, жреці, маги, мудреці, волхви.

Ті, кого зірка покликала зі Сходу, аби принести дари Богу, що втілився у смертне немовля. Ті, хто став втіленням радості всього світу, що прагнув щедро обдарувати малого Ісуса.

Ті, хто необережним словом, без злого наміру звернутим до Ирода, сповістив тирана про народження майбутнього Царя Всесвіту. Тож той поквапився втопити світ у дитячій крові, аби лише відтягнути втрату влади й власну смерть. Ті, хто вчасно отримали засторогу від янгола – пам’ятаймо про необхідність інформаційної тиші перед ворогом – тож своїми діями теж долучилися до порятунку Ісуса, Марії та Йосипа.

Ми на диво багато знаємо про коронованих дарувальників, які разом із бідними пастирями схилялись над яслами, аби засвідчити: Спаситель світу народився.

«На диво», бо насправді про них нам мало б бути відомо дуже мало. Вони згадуються лише  одному Євангелії – від Матвія у віршах 2:1-12. Там згадано про жерців, що прийшли зі Сходу. Хоча в українській традиції можна почути під час проповідей про «східних мудреців». А підходячи до будь-якої шопки чи поспішаючи подивитись на виставу вертепа, ми знаємо, що нас там, крім інших, більш значних персонажів, зустрінуть волхви. Магами, королями й царями їх стали іменувати пізніше.

У Новому Заповіті не йдеться про кількість могутніх дарувальників, нема їхніх імен, не названі конкретно країни. Вони не цікаві євангелісту поза конкретним епізодом.

Однак цим прекрасне Різдво, крім свого прямого значення, так це тим, що воно не обмежене ні часом, ні простором. Щороку заново сходить яскрава зоря, несучи надію, попри правління иродів. Щороку земля чує радісну новину про народження Спасителя. Різдво – у сиву давнину і тут, разом із нами. Тож уся легенда про волхвів створюється просто на наших очах.

Чому їх троє? Крім того, що це – здавна сакральне число, існує ще одна версія. Дорогоцінних дарів – злата, ладану й мирра – було три. Чи міг хтось із могутніх правителів або ж мудреців завітати до Божої дитини без подарунка? Особливо, коли навіть вбогі пастухи принесли в дар ягня? Ось така приблизно логіка у цього числа.

До речі, існує легенда, що Діва Марія, попри вимушену втечу з дитиною та чоловіком в Єгипет, зберегла ті дари, не обміняла на гроші, змушена вибудовувати життя з нуля на новому місці. Пронесла крізь усе своє довге життя ті дари. Може, як нагадуванням про те, як світ радів народженню її сина. За 33 роки перед тим, як розіп’яти Його. Існують кілька версій про те, де вони зберігаються зараз. Так часто буває з реліквіями. Тож не думаю, що різночитання псують гарну легенду.

Саме три волхви з’являються на зображення сцен Різдва ще з ІІ століття нашої ери – ще в християнських катакомбах.

А вже з ІІІ століття їх називали не просто мудрецями чи жрецями, а саме царями-правителями. При цьому згадували Псалом 72 чи главу Ісаї 60. Адже старозавітні пророки обіцяли, що перед Спасителем схиляться в поклоні всі царі земні. Але й тоді часто їх зображали не в коронах, як часто можна зустріти зараз, а у «фрігійських ковпаках», аби показати, що вони – чужоземці. І тоді часто це були саме юнаки, одного віку.

До чого тут сини Ноя, різні раси та різний вік? Тут варто нагадати, що після всесвітнього потому саме від них виводили всі людські роди. На той час, коли зображення волхвів стали різними, люди знали про Європу, Азію й Африку – туди їх і «поселили». Не надто хочеться нагадувати, що тривалий час маврів вважали нащадками непоштивого Хама – того сина Ноя, що насмілився сміятися над батьком. І цією провиною століттями виправдовували пригнічення й рабство. Юнак, зрілий чоловік і старий бородань, сповнений мудрості, з’явилися лише у VIII  столітті.

Зараз же ми можемо трактувати це так. що Різдво приносить радість усім, попри вік і місце проживання.

Щодо ідем волхвів, то існують різночитання. Я навела ті, які використовує греко-католицька церква і які найчастіше в нас «на слуху». Додам лише, що єврейська традиція, згадую про них, говорить про Магалата, Галгалата і Серакіна.

За християнською традицією, вважається, що волхви пережили Ісуса й померли в 54 році нашої ери. Їхні мощі зберігаються зараз у Кельнському соборі, де до них ставляться з величезною повагою. Це навіть знайшло своє відображення на міському гербі, на якому – три золоті корони.

Мене заворожує оце становлення легенди про волхвів, де вони поступово набувають індивідуальних рис і стають зримими. Настільки, що в XVI столітті їм навіть придумали герби.

Навіщо це зробили для біблійних персонажів, яка і кому в цьому користь? Про це поговоримо завтра в окремому пості. Так само, як і глянемо ще раз на герб Кельна з точки зору геральдики, бо він вартий уваги.

На початку статті викладена знаменита картина А. Дюрера. А завершуємо твором І. Босха на цей же сюжет. Щоб просто порівняти, наскільки по-різному можуть показати ту саму історію талановиті, але такі різні художники.

 

Усі знають, що в світі – шоколадна криза та кавова криза. Тобто через багато факторів зростає ціна на каву та шоколад. А це поєднання – моя улюблена шкідлива звичка, яка допомагає мені фантазувати й писати.

Тож якщо вам сподобалась ця стаття, ви дізналися щось нове чи на хвилину-другу змогли відволіктися від суворої буденності, я щиро рада. І буду дуже рада, якщо в когось виникло бажання й буде змога подякувати мені – на «шоколадку».

Картка «Приватбанк»: 5168 7451 3345 1036