Обирайте лише якісний Хаос! Пухнастий і з крильцями!

Чи не хотіли б ви прихистити на своїй поличці з іграшками та сувенірами дрібного –– я не про розміри –– іноземного бога? А якщо я додам, що а батьківщині йому встановлений пам’ятник, як покровителю Хаосу?

Не дуже приваблива пропозиція? Вважаєте, що в сучасному світі із Хаосом і так перебір й аби пересвідчитись у цьому, досить відкрити новин чи й просто вийти з дому? Тю, та погляньте на вказаний вами хаос, де презентабельність, де м’якість і пухнастість, ще й крильця на додачу?

А тепер погляньте на фото. Це –– Ді-цзян («Господар-розлив чи «Пращур-ріка» і я дуже перепрошую за таке написання, знаю, що як із багатьма китайськими словами тут простір для суперечок). І не знаю, як вам, а мені він подобається.

Почнемо з того, що це –– бог-покровитель місцевості, який мешкав у західних горах Стародавнього Китаю –– чи то в Ганьсу, чи то у Сіньцзяні, недалеко від Квіткової ріки та долини Джерел, що киплять.

Якщо чесно, зовсім невеличкий бог, навіть у славнозвісній «Книзі гір і морів», де скрупульозно перераховуються місцеві чудовиська, тварини й рослини йому відведено лише кілька рядків. Певно, «редколегія» цієї великої за обсягом праці віднесла Ді-цзяна не так до богів, як до чудовиськ… чи до птахів.

Отже, «… там живе бог, що скидається на торбу без форми, червонястий, мов вогонь. У нього – шість ніг і чотири крила. Це – Хаос. Він не має ні обличчя, ні очей. Він може співати й танцювати. Це і є Пращур-ріка (Ді-цзян)».

Певно, може виникнути питання: а за якими критеріями оце-от миле створіння варто вважати птахом? Ну, по-перше, деякі перекладачі й коментатори «Книги гір і морів» стверджують, що слід читати не «там живе бог», а «там живе бог-птаха» чи «божественна птаха».

По-друге, у китайському бестіарії до справи кваліфікації підходили без зайвого заморочування: крила є? літати вміє? Чим не птаха. Особливо якщо врахувати, що не всім міфічним китайським птахам властиві ці вміння.

Численні кінцівки не є чимось винятковим для чудовиськ китайської міфології. Так само, як і відсутність очей. Але Ді-цзян пішов далі: у нього не було й голови. Якби комусь дуже запраглося відрізнити його, скажімо так, передню частину від задньої, то орієнтуватись слід було… на хвіст. Він у нього був в одному екземплярі і навіть із того боку, що й належить. Ну, напевне. Крім того, його «вогненність» доста умовна: часто давні художники обмежувались яскраво-червоним кольором, лише зрідка домальовуючи полум’я навколо нього. Так що обпектися об нього проблематично.

Тепер щодо «втілення Хаосу» цим богом. Саме із Хаосу (щоправда, не з вогняного, а із водного – «хуань-дунь») виник світ у давньокитайській міфології, з нього ж виникли найперші боги. Серед них – Хуань-дунь, «бог Середини», що не має ні чіткої форми, ні отворів на обличчі. За деякими джерелами, Ді-цзян – батько Хуань-дунь, тобто існував ще до світового початку, вже потім перетворившись «всього-на всього» на бога місцини.

Дехто з фольклористів Китаю стверджує, що своїми круглими формами цей бог завдячує стародавньому обряду, під час якого правитель мав вистрілити у бурдюк, зшитий зі шкіри без голови й наповнений кров’ю, із вигуком, що він цілить у Небо. У результаті криваві цівки, що стікали на землю, мали викликати дощ під час посухи, «допомогти» річці швидше розлитися тощо. Цей обряд супроводжувався ритуальними танками й піснями. Тож і Пращур-Ріка (Хаос) може співати при відсутності рота (душею, не інакше).

Чи ж диво, що свого часу Ді-цзян користувався неабиякою популярністю?

Куди цікавіше те, що зараз до нього знову прокинувся інтерес: його згадують в багатьох сучасних бестіаріях, у тому числі – і в інтернетівських.

Його часто можна побачити у витинанках із паперу – виду народно-прикладного мистецтва, неабияк популярного й серед китайських майстрів.

На Заході Китаю на честь нього спорудили пам’ятник, який користується неабиякою популярністю серед туристів.

Ну й, звісно, його не важко відшукати на полицях китайських крамниць іграшок. І схоже, вже не тільки китайських. Причому він, у ролі іграшки, далеко не завжди канонічно-червоного кольору, але завжди пухнастий і симпатичний.

Певно, ідея мати під рукою свій власний невеличкий м’якенький Хаос у вигляді отакої-от іграшки для багатьох видається досить привабливою.

 

Усі знають, що в світі – шоколадна криза та кавова криза. Тобто через багато факторів зростає ціна на каву та шоколад. А це поєднання – моя улюблена шкідлива звичка, яка допомагає мені фантазувати й писати.

Тож якщо вам сподобалась ця стаття, ви дізналися щось нове чи на хвилину-другу змогли відволіктися від суворої буденності, я щиро рада. І буду дуже рада, якщо в когось виникло бажання й буде змога подякувати мені – на «шоколадку».

Картка «Приватбанк»: 5168 7451 3345 1036

Анти-Попелюшка чи паперові ляльки на сторожі дитячих душ

Уявімо на мить, що ви –– дівчинка, яка народилась у Вікторіанську епоху в Англії в цілком собі забезпеченій родині. Якщо ви у цю мить озвались: «Боже збав!» –– розумію й навіть підтримую. Йдеться про епоху, де дітей мало бути видно, але не чутно. А вже дівчаток виховували значно суворіше ніж у нашому дитинстві.

Однак таки уявімо й зупинимось на двох моментах. Чи могли бути у такої дівчинки ляльки? Так, ганчір’яні, вирізані з дерева, з порцеляновими голівками –– останні дорогі й часто їх дарували з попередженням, що це для того, аби вчитися бути гарною мамою в майбутньому, й що треба бути дуже-дуже обережною.

Але зараз ми зосередимось на тому, що в класній кімнаті маленької міс цілком могли бути паперові ляльки. Адже вони, звісно, із комплектами різноманітного вбрання, були популярні ще у ХVIII сторіччі. Тоді вони, щоправда, позиціонувались як додатки до модних журналів. Мовляв, хай у провінції, до якої ще не дійшли найновіші модні строї, зможуть роздивитись їх з усіма подробиця саме на таких ляльках. Хтозна, може, матінки сімейств роздивлялись їх саме із думками, що от, знову мода змінилась отак, що навряд чи пощастить оперативно вдихнути друге життя у минулорічні плаття, але дівчатка все одно випрошували вже непотрібні ляльки, часто в неактуальному одязі, аби розігрувати із ними сценки із родинного та світського життя.

Чи була відома дівчаткам в Англії ХІХ століття казка про Попелюшку? Так, була. Чи захоплювались вони історією сирітки, як завдяки бездоганній поведінці й янголячому характеру отримала найвищу нагороду –– чоловіка–принца, а перед цим кружляла на балу в чарівній сукні? О так. Чи вважали цю казку дорослі корисною для юних міс? Та як вам сказати.

В Англії у вікторіанську епоху спробувало внести у призначення паперових ляльок свої корективи. На перший план вийшло не освоєння майбутніми жінками моди дорослого світу – прямого шляху до марнотратства, гордині та інших гріхів, а моральні настанови.

Особливо важливо було захистити від такої шкоди дітей, який вважали від природи «чистими дошками». Тож були певні, що правильне виховання допоможе сформувати бездоганний характер, а отже суспільство отримає гарну християнку й ідеальну матір великої родини. І так, мріяти про принца, якому ти аж ніяк не відповідаєш за статусом, то  марні витребеньки.

І що в результаті? Ні, казку про Попелюшку не заборонили. Однак почали випускати романи для юних, де акценти розставлені правильно. От, скажімо, в колекції славнозвісного британського музею Вікторії та Альберта зберігається унікальний альбом з рукописом роману «Історія міс Вайльдфайр».

У жовтні 1832 року Енн Сандерс Вілсон презентувала його своїй молодшій сестричці Мері із належною настановою, мовляв, дарувальниця сподівається на те, що її сестра винесе із читання належний урок. У цій дуже–дуже повчальній та високоморальній історії розповідається про життєвий шлях юної особи, що надто полюбляла розкішне вбрання. А тому не приділяла достатньої уваги молитві, читанню Біблії, шанобливим роздумам над її текстами, каяттям у щоденних провинах і, взагалі, безперервному духовному самовдосконаленню.

 

У результаті такої небездоганної поведінки доля виявилась немилосердною до міс Вайльдфайр: її батько помирає, а юна кокетка залишається сама-самісінька у всьому світі без пенсу за душею. Аби заробити на хліб, вона змушена цілісінький день плести мереживо й із жалем згадувати своє попереднє життя, де не доводилось розгулювати босоніж і мести вулицю.

Але авторка вирішила бути не надто жорстокою до своє героїні: врешті-решт, міс не стала б поводити себе аж так неправильно, аби вчасно отримала належні батьківські настанови. Тож на її шляху з’являється квакер, який зміг пояснити міс Вайльдфайр, що вона обрала шлях гріха, а також – відкрити всі переваги релігії. А потім, що ще більше сприяло її порятунку, ще й одружитися із новонаверненою в істину віру. Що ж, на героїню відтепер очікує тихе сімейне життя, порання по господарству, щирі молитви і жодних легковажних капелюшків! Порадіємо цьому геппі-енду.

Не знаю, як для юної Мері у ХІХ столітті, а для мене куди цікавішим ніж повчальна історія було те, що її сестра вирішила вдатися до передових на той час навчальних технологій: рукопис навіть не проілюстрований, а до нього просто додані лялькові плаття: як ті, що носила легковажна міс Вайльдфайр у дні розкошів, так і ті, у які вона вбиралась тоді, коли заробляла на життя чесною працею. Така собі історія «анти-Попелюшки», де в ролі хрещеної-феї виступила сама Доля, а в ролі принца – небагатий, але бездоганно чесний чоловік.

А ще, мені сподобалась справді геніальна ідея: не зображати ляльку у спідній білизні в одній- єдиній позі та потім возитися із клапанами, аби плаття не перекошувались, а вставляти лялькову голівку в готові комплекти. 

Не знаю, чи планувалось відслідковувати, щоб дівчинка наряджала ляльку правильно: спершу – у «погані» розкішні плаття, потім –– у правильні бідніші.

Але якщо юні леді не користувались нагодою «відіграти» за допомогою ляльок сюжет Попелюшки, спершу одягнувши її у старе скромне вбрання, а потім –– у багате й святкове, я змушена буду визнати, що до ХХІ століття світ змінився більше ніж я думаю.

Знаю, що багато сучасних мам замислюються, чи сюжет про Попелюшку корисний для їхніх донь. Але переконана, що історія анти-Попелюшки, в цьому значенні, теж мало кому припаде до вподоби.

 

Усі знають, що в світі – шоколадна криза та кавова криза. Тобто через багато факторів зростає ціна на каву та шоколад. А це поєднання – моя улюблена шкідлива звичка, яка допомагає мені фантазувати й писати.

Тож якщо вам сподобалась ця стаття, ви дізналися щось нове чи на хвилину-другу змогли відволіктися від суворої буденності, я щиро рада. І буду дуже рада, якщо в когось виникло бажання й буде змога подякувати мені – на «шоколадку».

Картка «Приватбанк»: 5168 7451 3345 1036

Іграшка, що врятувала селище своїх творців і дарує святковий настрій усьому світу

У різдвяно-новорічний час скрізь можна зустріти казкових персонажів – від Санта Класу й оленів до скандинавських гномів. Вони популярні у всьому світі, не лише в Україні. Однак зараз я хочу згадати, й трохи реабілітувати ще одного персонажа зимової казки, не такого популярного в Україні.

Йдеться про Лускунчика, якому в наших очах неабияк попсував репутацію надто відомий у світі балет. Так. його можна зустріти у вітринах сувенірних крамничок. Однак чи часто його можна побачити під ялинками саме як подарунок?

Я зараз навіть не нагадуватиму про геній Ернеста Теодора Амадея Гофмана. Казку про боротьбу лускунчика з мишиним королем-мутантом знають усі, вона варта окремої розмови, бо з її створенням, та й із змістом пов’язано багато цікавого.

Давайте, пори всі казкові клопоти, спробуємо знайти трохи часу, аби прочитати про ляльку, яка свого часу надихнула відомого казкаря.

Петер Карл Ґайслер^. Ілюстрація до казки «Лускунчик». 1840

До речі, ця історія цілком вкладається в канон різдвяних, адже в ній позитивні герої, пройшовши через випробування, отримують заслужену нагороду. Йтиметься про те, як дерев’яна лялька допомогла в скрутну хвилину цілому німецькому селищу.

Лускунчик з’явився він на світ у XVІ-XVII століттях в невеличкому селищі Зайфен біля Рудних гір (Німеччина). Населення Зайфена, який суворі зимові заметілі бувало що й на тижні відрізав від зовнішнього світу, складалося із нечисленних родин рудокопів. Однак, попри схожість на багато інших сусідніх містечок, чиї сусіди такою ж виснажливою й небезпечною працею заробляли собі на кусень хліба, була в ньому особливість: усі зайфенці були лялькарями.

Зразки лялькових пірамід із музею Зайфена

У ті часи в довгі зимові вечори, прислухаючись до віхоли за вікном і присуваючись ближче до вогню, чоловіки не сиділи, склавши руки, а вирізьбляли із дерева посуд та інші потрібні в господарстві речі. А ще, в цьому селищі в кожному будинку в найпочеснішому кутку можна було побачити предмет особливої гордості господаря та його старших синів – т.з. «піраміду». Це – багатоярусна підставка для десятків, якщо не сотень іграшок вирізьблених із пахучого дерева та яскраво розфарбованих. Угорі ж таку піраміду увінчувала «крильчатка» – легке ажурне коло з приладнаними до нього крильцями, яке крутилося завдяки теплому подуву повітря, нагрітого свічками.

Серед численних фігурок звірів, казкових персонажів, відьом, яким надавали рис капосних сусідок, майже скрізь можна було побачити особливу дерев’яну фігурку. Її «вбирали» в яскравий воєнний мундир, перуку з дбайливо доглянутою кіскою позаду й щирою посмішкою, яка демонструвала великі рівні зуби – куди там сучасним голлівудським акторам! Це й був лускунчик, який не лише прикрашав будинок. Він допомагав родині по господарству, розколюючи своїми потужними щелепами горішки й потішаючи при цьому своїх господарів.

Є версія, що майстри із сімейства Фюхтнерів, яких місцева легенда вважає «батьками» першого лускунчика, хотіли потішити товариство. Тож створили дотепну, однак досить жорстоку карикатуру на солдатів. Ті, хоч і самі, здебільшого, походили із селянських та рудокопських родин, однак аж надто старанно прислуговували місцевим князям-кнехтам. Тож і не викликали у рудокопів добрих почуттів. Дехто ж із дослідників твердить, що лялькарі просто наочно втілили у життя місцеву ідіому: das Problem knacken (лускати проблему, мов горіх). Тобто дерев’яна фігурка, яку можна отримати в подарунок, – це своєрідне побажання собі та сусідам, бо чого-чого, а проблем у ті суворі часи у простих людей вистачало. Хоча, певно, не лише у ті, і не лише в Німеччині.

Потім для зайфенців настали і зовсім важкі часи: здавалося, невичерпні запаси руди в горах почали вичерпуватись. Над рудокопами та їхніми посімействами, що й так навряд чи жили надто сито, нависла цілком реальна загроза голоду. Спроба продавати дерев’яний посуд і інший кустарний крам на місцевому ярмарку зазнала невдачу: такі ж добротні, але звичайні речі могли створити й мешканці інших селищ власноруч, то навіщо витрачати на купівля навіть дріб’язок?..

Саме в цей важкий час на допомогу мешканцям Зайфену прийшов лускунчик. Як і личить позитивному герою, досить несподіваним чином, але дуже вчасно.

У 1699 році мешканець цього селища Іоганн Хіман вдався до відчайдушного кроку. Хоча, із відстані у кілька століть це цілком можна назвати неабияким бізнес-почуттям, надавши історії трохи більше романтичності. Він завантажив тачку дерев’яними іграшками, виготовленими його односельцями, звісно, не забувши при цьому й про лускунчиків, та й відправився пішки на ярмарок до далекого Лейпцигу. Назад Іоганн повертався переможцем: відвідувачам ярмарку небачені до того іграшки неабияк припали до смаку, він виручив куди більше, ніж сподівався. А безсумнівними фаворитами публіки стали саме лускунчики. Схоже, і в Лейпцигу до тогочасних солдатів ставилися без надмірної пошани.

Franz Carl Hohnbaum (German, 1825-1867) «Christmas market» 19th century

Кажуть, що навіть через сім десятків років від першого вдалого продажу щотижня із Зайфена до міста вже привозили величезну фуру, запряжену четвериком коней, ущент наповнену іграшками, серед яки почесне місце займали, як не важко здогадатися, саме лускунчики.

Більше того, яскраві іграшкові солдатики, що мужньо «підступали» найтвердіші горіхи, справляли неабияке враження н лише на лейпцигців, але й на мешканців інших міст і навіть… інших країн. Вони спромоглися зробити те, що не під силу ніякій справжній армії: без жодного пострілу підкорили всю Європу, перетворившись на популярний різдвяний подарунок, а у XVIII столітті відправилися, серед іншого модного краму в трюмах торгових кораблів завойовувати й Новий Світ.

English Genre painter, middle of 19th century

Звісно, у дійсності все було не так райдужно, як у цій розповіді: однією із причин популярності цієї ляльки була її дешевизна, тож і самим майстрам перепадав від їх продажу справжній дріб’язок. Тож, аби звести якось кінці з кінцями великі родини, включно дітей-підлітків, мусили цілими днями виготовляти все нових ляльок. Однак, хоч лускунчик і не приніс зайфенцям справжнього багатства у ті важкі часи, та все ж вберіг і від тяжкої скрути.

Не даремно ж і зараз у музеї історії Зайфена зберігаються старовинні іграшки – справжні шедеври, серед яких – і наш добрий знайомий. Кожному відвідувачу, який завітає в цю місцину, розкажуть легенди, пов’язані з іменами давніх майстрів-різьбярів. Скажімо, про стару й сувору Августу Мюллер, яка вправлялась з різцем і фарбами куди краще за багатьох чоловіків, її племінника Карла Мюллера, уже згаданих вище Фюхтнерів та багатьох інших. Сьогодні майже всі чоловіки у цьому селищі – майстри-лялькарі, саме ж воно не без гордощів носить титул «іграшкове». Усього ж у Рудних горах існує 74 мануфактури, які спеціалізуються на виробництві лускунчиків, а дрібних виробництв разів зо три більше. Головне ж правило, яке об’єднує численні варіанти створення цієї іграшки, це – повністю ручне виготовлення й увага до деталей.

У Німеччині й сьогодні це – один із найпопулярніших різдвяних подарунків. Можливо, тому що проблем, яких варто розгризти, мов міцні горіхи, не бракує і зараз?

____________________________________________________________________ 

Усі знають, що в світі – шоколадна криза та кавова криза. Тобто через багато факторів зростає ціна на каву та шоколад. А це поєднання – моя улюблена шкідлива звичка, яка допомагає мені фантазувати й писати.

Тож якщо вам сподобалась ця стаття, ви дізналися щось нове чи на хвилину-другу змогли відволіктися від суворої буденності, я щиро рада. І буду дуже рада, якщо в когось виникло бажання й буде змога подякувати мені – на «шоколадку».

Картка «Приватбанк»: 5168 7451 3345 1036

 

Біблійні волхви та геральдика. Де точка перетину?

 

Якщо вам здається, що в часи найпершого Різдва мудреці зі Сходу, вони ж – волхви, не могли мати власних гербів, то я цілковито згодна. Дуже згруба, геральдичні часи, коли виникла ота потреба в гербах для шляхетних родів, відраховуються, принаймні, з початку ХІ століття. Однак герби Мельхіора, Каспара й Бальтазара, та що там їх, навіть праотця Адама, були добре відомі освіченим людям у Середньовіччі.

І створювали їх, ті герби, не задля чистого мистецтва, а із цілком практичною метою.

«Коли Адам пахав, а Єва пряла, то де був вельможа?» (When Adam dug and Eve spun, where was the gentleman?) – це питання неодноразово лунало в проповідях Джона Болла під час Селянського повстання, що охопило в 1381 року середньовічну Англію. Тобто стверджував, що земна влада одних людей над іншими встановлена самими людьми, а не Божественна за походженням, не дана відразу після втрати Раю. За такі проповіді він і поплатився головою після придушення повстання того ж року.

 

Ілюстрація Едварда Берн-Джонса до першого видання

 «Сну про Джона Болла» Вільяма Морріса (1888). 

Однак питання хвилювало не лише бунтівливих селян чи проповідників, які вважали загальну рівність уже на цьому світі – ідеалом, до якого варто прагнути. Найзнатніші роди не бажали миритись із тезою, що серед їхніх предків були незнатні люди. Хай хоч у ті часи, про які знали лише з Біблії. При цьому дехто щиро вірив, що великі справи, такі, що залишаться в історії, можуть здійснювати лише справді шляхетні роди. Крім цієї віри вони мали гроші, аби заплатити вченим і знавцям геральдики.

Відповідно до традиції, яка склалась в Середньовіччі у Європі кожній відомій (шляхетній) особі потрібно було мати герб. І це не важливо, та чи інша людина жила у геральдичні часи чи народилась за багато століть до Різдва Христового.

Так, це - герби волхвів.

Таким чином почала розвиватися так звана «приписна геральдика». Герби отримали багато відомих в історії особистостей і не тільки. Зокрема, з’явилися затверджені та загальновідомі герби Юлія Цезаря й Олександра Македонського.

Власні герби отримав праотець Адам. Фух, тепер можна було не хвилюватись щодо походження знатних людей, а що петрала в геральдиці неписьменна чернь? До речі, цікаво, що навіть для першого братовбивці Каїна створили його власний герб.

Звісно ж, що герби, включені в геральдичні довідники, від тих часів мали Ісус Христом, Богородиця, Господь Бог та Свята Трійця також отримали свої геральдичні композиції. Так, Свята Трійця окремо від Бога-Отця та Ісуса Христа. Це – цікавезний пласт історії, про який говорити – не переговорити. Однак, скажу чесно що геральдика – то не та наука, у якій я розбираюся. Тож обмежуся виконанням обіцянки й розповім про герби волхвів із Нового Заповіту.

Із XVI століття трьом царямволхвам-магам, теж, як шляхетним особам було надано свої герби. При їхньому створенні спиралися на вже відому геральдистам інформацію про їхню етнічну приналежність. Відзначу, що з часом геральдичні композиції змінювались та ускладнювались.

У результаті Бальтазару дістався герб у якому в жовтому щиті знаходився мавр у повний зріст, а також міг мати червоний стяг (спис) та щит. Шолом увінчувала корона із мавром до пояса. Геральдичні фігури вказували на африканське походження Бальтазара, якого традиційно зображала наймолодшим і приписували, що він був королем Саби на Африканському континенті.

Каспар, який часто на картинах й іконах має риси людини східної культури, отримав герб із притаманними орієнтальними символами. Вони чітко мали маркувати походження з Азійської частини світу, інколи прямо вказуючи на Аравію. На його гербі в червоному полі щита срібний (золотий) півмісяць із шестикутною зіркою. Хоча у більш ранніх варіантах вона відсутня, а на щиті – лише гострий серпик місяця. На нашоломнику знаходилась, як правило, голова чоловіка азіатської раси.

Третього царя, що приніс золото Спасителю, звали Мельхіор. Його асоціюють із наймудрішим старцем, який перший підніс Божественному немовляті Дари волхвів. У його гербі на синьому чи червоному полі зображено 7 чи 9 (у різних версіях) золотих зірок. У нашлемнику також зображають зорі, здебільшого, три.

Я нещодавно почула версію, нібито герб Мельхіора вплинув на зовнішній вигляд прапора Європейського Союзу. Мушу визнати, що це – дуже естетична конспірологічна теорія, але ні, доказів нема.

А от на що точно вплинули волхви – то це на герб горда Кельна в Німеччині, де, як вважають у християнській традиції, в катедральному соборі знаходяться їхні мощі. Зверніть увагу на три золоті – й абсолютно однакові – корони на червоному фоні – на т. з. «голові» – зверху герба.

Я про всяк випадок не наводжу великий герб міста, щоб не завдати прикрість комусь із читачів. Бо там цей герб розміщений на грудях двоголового пруського орла. Птаха цілком собі геральдична й не винна, що її обрали за основу для герба іншої країни. Але воно нм треба на неї дивитись? І у відкритому доступі великий герб міста Кельна є, хто зацікавиться – знайде.

А от про малий кельнський герб дещо уточнимо. Що там за білий фон із 11 чорними «комами»? Є версія, що т.з. «китички», що на білому фоні символізують хутро горностая – частого гостя в геральдиці. Адже, як на інформують середньовічні бестіарії, до горностаєвого хутра не липне бруд. Він може залишитись білісіньким, подолавши глибоку каламутну баюру, а все тому, що його оберігає внутрішнє благородство й шляхетність.

Цілком собі гарний фон для корон волхвів. Мені версія подобається, однак вона має суттєвий недолік, бо в неї не вірить більшість серйозних геральдистів. За офіційною версією, ця частина герба присвячена Святій Урсулі – ще одній покровительці міста. А зображено на білому фоні 11 сліз, бо Св. Урсулу супроводжували 11 тисяч непорочних дівчат.

Що цікаво, цей герб добре пізнаваний і у більш ранній версії – з XVIII століття. На долю цього міста випало чимало. Однак мешканці й досі зберігають віру в небесних покровителів – трьох волхвів-королів, що завітали до вертепу, аби привітати Бога, що в людській подобі народився в родині теслі, та святої Урсули Колонської – покровительки юних дівчат, а також дітей, молоді, шкіл, студентів, а ще – багатьох міст і регіонів у Європі (це – власне Кельн, Баварія, Франція тощо).

Муки Святої Урсули на картині Ганса Мемлінга

 

Усі знають, що в світі – шоколадна криза та кавова криза. Тобто через багато факторів зростає ціна на каву та шоколад. А це поєднання – моя улюблена шкідлива звичка, яка допомагає мені фантазувати й писати.

Тож якщо вам сподобалась ця стаття, ви дізналися щось нове чи на хвилину-другу змогли відволіктися від суворої буденності, я щиро рада. І буду дуже рада, якщо в когось виникло бажання й буде змога подякувати мені – на «шоколадку».

Картка «Приватбанк»: 5168 7451 3345 1036